«Зачарована Десна», аналіз твору Довженко

Задум і створення

Кіноповість «Зачарована Десна» - творчий підсумок письменника і режисера Олександра Довженка. Письменник помер у 1956 році у віці 62 років. Повість було завершено у 1955р. і надруковано у журналі «Дніпро», а за рік видано окремою книжкою.

Зазвичай датою написання повісті вважається проміжок від 1942 до 1955 року. Задум про твір вперше виникає у щоденнику письменника 1942 року. У 1946 Довженко у листі до матері ділиться своїм творчим задумом: «Пишу одну повість про діда і батька, матір і про все, одне слово, сосницьке життя, що коли я був маленьким, мамо, у Вас щасливим… Про всяке таке-от старовиння, що щезло вже, минуло давно і ніколи не вернеться, як не вертаються літа ще хочу написати». Як видно з листа, Довженко визначився з темою твору. Чому ж невелика повість писалась так довго? Сам Довженко писав про те, що занурення у щастя дитинства дозволяє пережити складні часи невизнання і конфлікту з владою: «Учора знову писав «Зачаровану Десну» і знову плакав… і був од схвильованості розслабленим цілий майже день». Крім того, це усвідомлення власних коренів і переосмислення прожитого життя: «Чомусь я часто, коли не щодня, згадую про вас, моя рідна старенька мамо. Очевидно тому, що й сам уже сивий, і день мій вечоріє вже…»

Літературний напрям і жанр

Літературознавці визначають жанр твору як автобіографічна кіноповість. Сам Довженко називав твір автобіографічним оповіданням, але об’єктивно це усе ж таки повість – розповідь про життя одного героя і його родини. Власне, кожний короткий епізод повісті може стати окремим оповіданням. Складніше пояснити, чому «Зачарована Десна» - це кіноповість. Цей жанр був започаткований Довженком. Одна з його ознак – подрібнення дії на короткі епізоди, що і притаманно «Зачарованій Десні». Інша важлива ознака – епічна широта охоплення зображуваної дійсності. Справді, твір називають енциклопедією українського селянського життя межі 19-20 століть.

У радянські часи повість називали реалістичною, бо інакше і бути не може в автобіографічній повісті про типового сільського хлопчика. Сучасні дослідники вважають її значною мірою модерністською. Це досягається двоплановістю повісті. Адже автобіографічні спогади чергуються з роздумами Довженка-митця, зрілої і навіть старої людини. Таким чином, кожен епізод, навіть умовно фантастичний, як поява на Десні лева або битва косарів з ріками крові, осмислюється зразу двома іпостасями оповідача - дитячою і дорослою. Через те фантастика пояснюється реалістично (лев просто втік), а потім переосмислюється творчо (на казковій Десні митець не може не змалювати казкового звіра).

Сюжет і композиція

У повісті висвітлюються певні епізоди з життя малого Сашка. Події розташовані в умовно хронологічному порядку, але є і ретроспекції, наприклад, згадка про померлих від пошесті братиків Сашка, який цієї події пам’ятати не міг, бо йому був лише рік. Є і зазирання у майбутнє, оповідь про загибель цілого села, спаленого німцями через півстоліття після описаної у повісті повені. Довженко-дорослий, зазираючи на 50 років від свого дитинства, пише про переживання свого 80-річного батька, що спостерігав захоплення Києва німцями.

Світ Сашка розширюється з його зростанням, тому збільшуються і географічні кола його перебування. Починається географія з городу, уже потім хата (сільська дитина справді більше часу проводить на вулиці, ніж у хаті). Потім ближні вулички села і усе велике село під час повені, луг з його косовицею, Десна і ліс навкруги. От і вся географія, тісно пов’язана з циклічністю селянського життя: рання весна, повінь, літній город, косовиця...

Композиція побудована навколо родичів і односельців Сашка. Спершу це матір і дід, потім прабаба, батько, прадід Тарас, далі найближчі сусіди. У повісті згадуються і четверо померлих старших братів Сашка, і новонароджена сестричка. Взагалі у сім’ї батьків Довженка було 14 дітей, майже всі помирали в дитинстві. Цей автобіографічний факт відображено у любові малого Сашка до поминального колива і у його спокійному ставленні до смерті.

Коло знайомих односельців розширюється, і ось уже Сашко з батьком рятують селян і їхню худобу від повені. А потім з дідом і дядьком Самійлом їдуть на косовицю. Реалістичний сюжет переплітається з фантастичними уявленнями малого Сашка про пекло і рай, про коней, що розмовляють, про лева на Десні, про криваву бійку родичів під час косовиці. У повість уводяться роздуми митця про мистецтво і життя.

Проблематика твору

Якщо тема твору пов’язана з життям «старого села, старих людей і старовини в цілому», з незабутніми чарами дитинства, то проблематика охоплює філософські питання, які виникають у дитини і дорослої людини, що споглядає пройдений життєвий шлях. Причому філософські проблеми у повісті або пов’язані безпосередньо з сюжетом, або ні. Так із сюжетом пов’язані роздуми про хороші і погані вчинки. Ці думки навіяні прокльонами прабаби і спогляданням картини Страшного суду. А не пов’язані з сюжетом роздуми, певно, вже дорослого письменника про те, що любить чи не любить малий Сашко (хоча самі вподобання дитячі, але сформульовані вони по-дорослому): «Приємно, коли яблуко, про яке думали, що кисле, виявляється солодким… Любив гупання яблук в саду у присмерку, коли падають вони несподівано в траву. Якась тайна, і сум, і вічна неухильність закону почувалися завжди в цьому падінні плода».

Крім філософських, у повісті піднімаються соціальні проблеми, скажімо, проблема злиденного життя селянства: «Було в минулому житті моїх батьків багато плачу, темряви й жалю. Неясні надії й марні сподівання знаходили собі могилу в горілці й сварках. А найбільш, чого їм відпустила доля,— роботи, тяжкої праці. Всі прожили свій вік нещасливо, кожен по-своєму — і прадід, і дід, і батько з матір’ю… І все життя їх було скорботним, як життя древніх…» «Зачаровану Десну» називають гімном працьовитим селянам.

Герої кіноповісті

Головний герой Сашко описаний з перших моментів пробудження власної свідомості до років семи, коли вчитель не взяв хлопця до школи, прирікши: «Не развитой». Довженко-митець схарактеризував учителя епітетом «нерозумний». Справді, тільки нерозумний не побачить жвавого розуму і мистецької уяви хлопчика.

Сашко – жвавий, розумний хлопчик, чулий і мрійливий, як більшість дітей. Його уява – запорука майбутньої творчої діяльності. Сашкові притаманні спонтанні і часто неочікувані дитячі реакції на події, скажімо, радість від смерті прабаби: «Ой коли б хто знав, яка то радість, коли вмирають прабаби, особливо зимою, в стареньких хатах! Яка то втіха! Хата враз стає великою, повітря чисте, і світло, як у раю». Щирі почуття дитини часто виходять за межі дорослих умовностей. Падіння у калюжу коваля діда Захарка від рогів бичка Мини викликає не співчуття, а сміх, новонароджена сестричка не радує, а лякає.

Кожен герой повісті – справжня особистість зі своїми хорошими і не дуже рисами характеру. Дорослий автор усвідомлює, що у ньому є частина кожного з його предків, і відшукує її. Мати любила щось саджати, «щоб проізростало». Вона – справжня матір, сама народжувала і допомагала народжувати землі. Мати безмежно любить Сашка, піклується про сина і хвилюється за нього. Можливо, саме піклуванням пояснюється те, що мати спалила дідів Псалтир, боячись, що дід чорнокнижник. Довженко-дорослий згадує, що все його життя мати боялась розлуки з сином, постійно переживаючи її: «Довго-довго, не один десяток років буде проводжати мене мати, дивлячись крізь сльози на дорогу, довго хреститиме мені слід і стоятиме з молитвами на зорях вечірніх і ранішніх, щоб не взяла мене ні куля, ні шабля, ні наклеп лихий».

Дід Семен, високий і худий, був дуже схожий на Бога. Дід любив гарну бесіду і добре слово, «він був наш добрий дух лугу і риби». Дід більше за все любив кашляти. Цей кашель описаний зовсім не смішно, дід страждав від нього, хоча діти його передражнювали. Чи були вони жорстокі?

Справді злою була прабабця Марусина, яка любила прокльони і проклинала всіх і за все: «Без прокльонів вона не могла прожити й дня. Вони були її духовною їжею. Вони лились з її вуст невпинним потоком, як вірші з натхненного поета, з найменшого приводу… це була творчість її палкої, темної престарілої душі».

Усі родичі Сашка, хто досягнув дорослого віку, жили до глибокої старості. Довженко згадує діда, який прожив біля 100 років, таке ж довге життя прожила і прабаба Марусина, довго жив батько письменника, з яким той ділився задумами твору.

Батько Сашка був красивим: «Тіло біле, без єдиної точечки, волосся блискуче, хвилясте, руки широкі, щедрі… З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіятелів…». Батько був хліборобом, що носив «тяжкі кайдани неписьменності і несвободи». Неписьменність його не була перешкодою для внутрішньої високої культури думок і почуттів. Полум’яна душа батька, який пережив багато горя, не змирялась з несправедливістю. Він вигнав попа по смерті чотирьох своїх дітей і прокляв ім’я Боже, а через півстоліття плакав від розпачу і гніву на військо, що лишило Київ і відступило.

З м’яким гумором Довженко описує людські вади: лайливість прабаби і коваля діда Захарка, пияцтво попа і дяка, схильність родичів до бійок і суперечок, сільську прагматичну релігійність і забобони. Напевне, риси деяких героїв здавались би перебільшенням, якби не були досить типовими. Чого вартий мисливець Тихон, у якого одна нога не була в злагоді з другою і який носив курок від рушниці у кармані і надягав його безпосередньо перед пострілом.

Неабияку роль грають у повісті тварини. Часто з ними пов’язане смішне. Скажімо, кіт захворів і здох десь у тютюні від бабиних прокльонів. Бичок Мина, у якого чесались ріжки, був причиною того, що дід Захарко впав у калюжу.

Із надзвичайним ліризмом описує Довженко коней. В уяві малого Сашка реальні коні, яких часто батько міняє на ярмарку, наділяються душею і навіть мовою: «Були часом хитрі й недобрі коні. Були нещасливі, ображені мужицькі кінські душі. Були перелякані, закляті, стурбовані або заворожені навіки грішники конячі». Образ ідеального коня, що разюче відрізняється від буденного, Сашко вбирає з народних пісень, колядок.

Одна з героїнь повісті - річка Десна. До неї Довженко звертається у фіналі, вона - уособлення його дитячого зачарування життям.

Художня майстерність

«Зачарована Десна» - один з улюблених творів багатьох поколінь українців, який не втрачає актуальності і сьогодні. І справа не в тому, що за 100 років життя селян України, на жаль чи на щастя, не дуже змінилось. Так само бідно і нужденно вони живуть, так само тяжко працюють, так само квітнуть їхні чепурні городики і садки, такі самі забобони живуть і сьогодні у їхніх головах. Тільки дітей у сучасних селах народжується дуже мало, зате ніхто уже і не помирає в дитинстві.

«Зачарована Десна підкорює, тому що кожна людина, навіть якщо вона не вроджений митець, впізнає себе у маленькому Сашкові. Бо усі діти вміють бачити світ, як митці, але в одиниць дорослих залишається ця здібність. Наприклад, описана у повісті парейдолія проявляється чи не у всіх дітей: «Неспокій, рух і боротьбу я бачив скрізь – в дубовій вербовій корі, в старих пеньках, у дуплах, в болотній воді, на поколупаних стінах. На чому б не спинилось моє око, скрізь і завжди я бачу щось подібне до людей, коней, вовків, гадюк, святих… Все жило в моїх очах подвійним життям…»

Надзвичайно важливі у повісті звуки. Недарма ж Сашко найбільше любив звук клепання коси: «Коли тихого вечора, десь перед Петром і Павлом, починав наш батько клепати косу під хатою в саду, ото й була для мене найчарівніша музика. Часом і досі ще здається мені, що й зараз поклепай хто-небудь косу під моїм вікном, я зразу помолодшав би, подобрішав і кинувся до роботи».

Малий Сашко бачить гармонію у повсякденному життя. Події, образи і звуки, як вихор, вриваються у його маленьку душу. Найкраще демонструє цей процес уривок про Захарка і бичка Мину. Сашко спостерігає світ, у якому змішані зорові і слухові образи: «А надворі сонце гріє. Голуби літають, ніким не прокляті. Пірат веселий грає ланцюгом і дротом. На драній стрісі півень піє. Гуси з кабаном їдять щось з одного корита в повній згоді. Горобці цвірінькають. Батько труну струже. Сніг розтає. Із стріх вода капле, із стріх вода капле... Так я тоді зліз на купу лози та й ну гойдатися, та й ну гойдатися, та й ну гойдатися». Повтори у тексті свідчать про сильні позитивні емоції хлопчика.

Після падіння Захарка в калюжу вселенська симфонія досягає кульмінації: «Ой, як не побачить наш вірний собака, що Піратом звався, як дукає Мина коваля Захарка, як торохтять відра, кудкудачуть кури, батько труну робить, із стріх вода капле, та як не возгавкає! Затахкали качки, засичали гуси, полякались кури, горобці хто куди киш! А він, клятий, ой, як не підскочить, і, забувши, певно, що на прив’язі, кинувсь доганяти Мину, і протяг на дроті через двір крещендо таку гучну ноту, що дріт обірвався!

На якусь мить настала тиша. Над хатою піднялись у небо голуби, знаменуючи мир і благодать. Я захлинався від щастя…» Напевне, це був перший режисерський погляд на світ малого Сашка.

Цікаво, що Довженкова проза настільки лірична, що просто переходить, перероджується часом у силаботонічний білий вірш, скажімо, ямб: «Поспіли груші й яблука на спаса. Малина й вишні одійшли давно».

По писателю: Довженко Олександр Петрович