«Сон», аналіз поеми Шевченко

Історія створення

Поема «Сон» написана Шевченком у 1844 р. Вона записана в альбомі «Три літа». Шевченко не розраховував, що цю гостру сатиру надрукують. Перше видання поеми відбулось у Львові у 1865 р. окремою книжкою, у Санкт-Петербурзі цензурований уривок надруковано у «Кобзарі» 1867 р., повний текст надруковано у Санкт-Петербурзі у 1907 р.

Шевченко написав «Сон» після першої подорожі з Петербурга в Україну. Поема – це емоційний відгук на соціальну дійсність, яку Шевченко і описував.

Літературний напрям і жанр

Шевченко у підзаголовку дав жанрове визначення твору – комедія. Але зрозуміло, що жанр драматичного роду тут ні до чого. Комедія пов’язана зі сміхом, з комічним. А комічне – категорія філософії чи естетики, що характеризує смішне, недолуге та потворне. Так що у підзаголовку вказано швидше спосіб зображення дійсності. Таким чином, жанровий різновид поеми «Сон» - сатирична поема. Сатира зображує суспільні негативні явища, викриваючи їх. Політична сатира «Сон» засуджує політичний устрій ненависної Шевченкові Російської імперії. Зазвичай сатира висміює застарілі суспільні явища, так і поема «Сон» викриває ницість самодержавства і кріпосництва.

Складно назвати реалістичним твір, в основу якого покладено фантастичну летючу подорож із совою. Типовими обставинами таку подорож назвати теж неможливо. Це елемент романтичної фантастики. Але типовими є обставини. На рідній батьківщині ліричний герой чує людський плач: з каліки знімають латану свитину і віддають її «княжатам недорослим» , вдову розпинають за подушне, а сина кують у військо, мруть голодні діти, поки матері жнуть на панщині пшеницю, покритка з байстрям шкандибає попідтинню, поки його батько-панич з двадцятою пропиває душі. Реалістично Шевченко описує ранок і звичайні заняття людей у Санкт-Петербурзі, навіть портретно схоже – царя і царицю.

Сюжет і композиція

Поема має підзаголовок «Комедія» і епіграф з Євангелія від Івана церковнослов’янською мовою, що в перекладі Огієнка звучить так: «Духа правди, що Його світ прийняти не може, бо не бачить Його та не знає Його».

Тож ліричний герой у поемі ніби ведеться духом Божим, який ширяє, куди хоче, і показує, що вважає за потрібне. І сам ліричний герой уподібнюється пророкові, що виконує волю Божу, розказуючи суспільству про побачене.

Літературознавці називають побудову поеми «фресковою». Шевченко вдається до форми сну, популярної у світовій літературі. Поема починається з філософського вступу. Це роздум про людські вади і негативні соціальні явища: руйнування, загарбання, оббріхування, лицемірство, удавана побожність, ханжество, оббирання батьківщини, боягузлива покірність перед сильним, перед життєвими негараздами та надія на щасливе життя на тому світі.

Поема умовно ділиться на 4 частини. Після вступу герой, летячи за совою, споглядає 3 картини: Україну, Сибір і Петербург. Так Шевченко зумів показати широку соціальну панораму Росії: поневолену Україну, революціонерів на каторзі в Сибіру, царський двір у Санкт-Петербурзі.

Ліричні відступи поеми традиційно є засобом переходу від однієї частини, картини, до іншої. Так у першому ліричному відступі ліричний герой звертається до своїх очей:

Нащо ви здалися,
Чом ви зранку не висохли,
Слізьми не злилися?

Також герой докоряє душі, своїй союзниці:

Душе моя убогая!
Лишенько з тобою, уп’ємося отрутою,
В кризі ляжем спати…

Разом з душею ліричний герой посилає до Бога думу, щоб розпитати, «чи довго ще на цім світі Катам панувати»:

Лети ж, моя думо, моя люта муко…

Третя частина поеми – опис порожнього Сибіру, де герой чує брязкіт кайданів під землею. Каторжники порівнюються з мерцями, що встають за правдою, мов із тісної домовини. Серед запеклих злодіїв і розбійників постає «цар всесвітній, цар волі, цар, штемпом увінчаний». Українське літературознавство радянських часів однозначно визначало цей образ як узагальнений образ революціонера, що загалом відповідає Шевченковому реалізму. Але сучасні літературознавці, скажімо, Ю.Івакін, спираючись на те, що декабристів не таврували, пише, що описаний образ – Ісус Христос у терновому вінці, розп’ятий між розбійниками. Такої відповіді вимагає і українське ЗНО з літератури, хоча таке твердження видається суперечливим. Адже в наступних рядках про царя волі сказано:

Раз добром нагріте серце
Вік не прохолоне!

Чи можна сказати про Ісуса, що його серце раз нагріте добром? Видається, що Шевченко не знав подробиць життя декабристів у Сибіру. Шевченківський реалізм ніколи не звільнявся від романтичних впливів, а у романтизму інші способи типізації, яка і проявилась в узагальненому образі революціонера – героя особливого.

Ліричний відступ після третьої частини – риторичне звернення до царя волі, друга, з проханням не ховати думи – рожевії квіти (порівняння), а розсипати їх, щоб вони «вийшли у люди».

Остання частина описує Петербург. Ця частина найбільша. Шевченко використовує кінематографічний прийом. Спочатку ліричний герой споглядає російські міста, де «муштруються москалі». Потім підлітає до «города на багнищі», оповитого туманом, і спостерігає парад у палатах. Герой зустрічає землячка, що зрікся своєї мови і батьківщини і вимагає хабаря. У палатах невидимий герой зблизька споглядає царя і царицю, а потім сцену, яку Франко назвав «генеральним мордобитієм». Це спосіб управління державою, що тримається на залякуванні і грубій силі, коли вищий чин б’є нижчого без діла і причини, і так згори донизу ланцюжком.

Уночі герой полетів знайомитись із пам’ятками Санкт-Петербурга, серед яких білі ночі, будинки, річка, Петропавлівська фортеця («твердиня»), дзвіниця і пам’ятник Петру 1, побудований Єкатериною 2:

Це той перший, що розпинав
Нашу Україну,
А вторая – доконала
Вдову сиротину.
Кати! Кати! Людоїди!

Як доказ того, що на цій землі пролито багато людської крові, герой чує пісню «Із города із Глухова». Це ліричний відступ, що відсилає читача до ватажка козацького, чернігівського полковника Павла Полуботка, якого у 1722 р. було призначено наказним гетьманом Лівобережної України. Дух полковника, що прилітає в образі білої пташки у хмарі душ-пташок інших козаків і жаліється на те, що був замучений в кайданах, що цар загнав голих і голодних козаків у сніг на чужину, «болота засипав Благородними костями; Поставив столицю На їх трупах катованих!»

Уранці герой бачить пробудження великого міста і докоряє землякам, що зреклись батьківщини:

Україно! Україно!
Оце твої діти,
Твої квіти молодії,
Чорнилом политі.
Московською блекотою
В німецьких теплицях
Заглушені!.. Плач, Украйно!
Бездітна вдовице!

Остання сцена відбувається у палатах у царя Миколи 1. Це, так би мовити, сцена генерального мордобитія, яка не вдалася. Цар звично ричить на підлеглих, а вони зникають у землю «по старшинству». Останній, на кого кричить цар – наш герой. Після чого він і прокидається.

Герої поеми

Ліричний герой поеми близький до образу автора поеми. Він живе один, не має жінки та дітей, гуляє, бенкетує «в неділю і в будень». При цьому герой протиставляє своє високі моральні якості тим людям, чиї дії викриває у вступі: «Я свою п’ю, А не кров людськую».

У героя складні стосунки з Богом, які відображають ставлення до Бога самого Шевченка. Герой опосередковано звинувачує бога у людському горі, іронізує, що Вседержитель недобачає.

В образі героя поеми Шевченко зображує просту людину з народу. Це дає йому змогу описати події і політичних діячів зрозумілими народу образами. Герой ніби бачить усе очима простої людини, не зіпсованої німецьким або москальським «вихованням». Так порівняння придворних і царя з царицею з тваринами подається у дусі народної символіки. Пани «мов кабани годовані – пикаті, пузаті» «як індики», «мов сичі надуті» . Цариця «мов чапля». Цар «неначе з берлоги медвідь виліз».

Відомо, що, прочитавши поему, Микола 1 образився не так за себе, як за дружину, що страждала на хворобу, яка викликала тремтіння. Шевченко ж описав її як тонку, довгоногу, схожу на засушений опеньок. «Та ще на лихо, сердешне, хита головою». Чорна невдячність Шевченка полягає ще й у тому, що портрет Жуковського роботи Брюллова, за який і викупили Шевченка з кріпацтва, придбала як раз царська родина. Тобто, можна сказати, що цар викупив Шевченка з кріпацтва власноруч. Але це не завадило поету описати правдиві портрети царського подружжя, де цар «високий, сердитий», «вилупив баньки з лоба», «одутий, аж посинів». Ця політична інвектива подовжена і в образі пам’ятника Петру. Шевченко знущається з його іноземного одягу:

У свиті – не свиті,
І без шапки.
Якимсь листом
Голова повита.

Художня своєрідність поеми

Якщо композицію поеми і подорож уві сні можна вважати традиційними, то ліричний герой поеми досить своєрідний. Він одночасно і герой сюжетної частини, і ліричний герой. Оповідач – це простий українець, наївний, але розумний і гострий на язик. Саме тав Шевченко зумів ужити різні прийоми комічного. Це й карикатура, і політична інвектива (образи царя і цариці), висхідна градація у гротескній сцені генерального мордобитія, сарказм у емоційно-оцінних епітетах в образах панів (блюдолизи), цариці (цяця).

Образ України будується на контрасті і антитезі. Україна – матір, яку тяжко покидати, вдова (уособлення). Пролітаючи над Україною, герой бачить ідилічний пейзаж, якому «нема почину і краю немає». З цим раєм контрастує опис соціальних негараздів. З ідилічною зеленою Україною контрастує також і біла пустеля Сибіру, і кам’яний Петербург.

Постійна зміна в поемі емоційних інтонацій, переходи від елегічного настрою до політичних інвектив відобразились у поетичній мові і ритмічному розмаїтті поеми.

По писателю: Шевченко Тарас Григорович