«Тополя», аналіз балади Шевченка

Історія створення

Балада «Тополя» була написана Шевченком у 1839 р. у Петербурзі і вперше надрукована у 1840 р. у «Кобзарі» з присвятою П. С. Петровській - сестрі товариша автора балади по Академії мистецтв (у наступних виданнях твору поет зняв присвяту). Автограф невідомий, однак збереглися два друковані тексти балади з виправленнями Шевченка в примірниках «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» і «Кобзаря» 1860 р.

Жанр і літературний напрям

Балада, що передбачає фантастичний розвиток сюжету і містить фантастичне перетворення, є класичним взірцем даного жанру. Шевченко цінував балади Гете, Жуковського, Лермонтова та ін. До того ж ранній Шевченко сповідував усі головні принципи романтизму як літературного напряму, Однак якщо казати про такий важливий принцип романтизму, як міцний зв’язок з усною народною творчістю, то в автора «Тополі» він набагато більш органічний, ніж у російських романтиків, і близький до безпосереднього фольклоризму раннього (сентиментально-преромантичного) Гете.

Сюжет, композиція, художні засоби, фольклорні джерела

Джерелом сюжету «Тополі», як і багатьох балад Шевченка та його сучасників, стали народні пісні і балади про нещасливе кохання і закоханих, розлучених через соціальні обставини. Утім Іван Франко у спеціальній статті, присвяченій «Тополі» Шевченка, вказував на більш глибокий, органічний зв’язок даної балади як з українською природою, так і з самою природою української міфології та народної поезії: «Самота і велич степу, - писав Франко, - мимоволі склоняє душу до мрій, будить в ній той настрій, котрий і у первісних народів був джерелом поставання казок, міфів і легенд. <…> Простий чоловік, побачивши таке <одиноке> дерево, скаже: «От сирота!» Те саме каже й наш поет»:

Стан високий, лист широкий —
Нащо зеленіє?
Кругом поле, як те море
Широке, синіє.
Чумак іде, подивиться
Та й голову схилить;
Чабан вранці з сопілкою
Сяде на могилі,
Подивиться — серце ниє:
Кругом ні билини!
Одна, одна, як сирота
На чужині, гине!

З такого ніби природного уособлення виникає і весь міфопоетичний сюжет твору. Композиційно він будується як звичайний усний епос: після вищенаведеного зачину йде звертання до слухачів, а точніше до слухачок, яким така історія має бути до вподоби та припасти до душі:

Хто ж викохав тонку, гнучку
В степу погибати?
Постривайте, все розкажу,
Слухайте ж, дівчата.

Історія, що її розповідає баладний оповідач, не є й за законами жанру не має бути новою. Це одвічна історія кохання в Україні, де бідному, втім підприємливому хлопцю не сидиться вдома, а доля його на чужині складається драматично, часто-густо – трагічно, і далеко не кожній коханій дівчині судилося щасливо зустріти свого хлопця з перемогою.

Виходячи із законів баладного жанру, автор «Тополі» не прагне збудувати оригінальний сюжет. Більше того – він відверто цитує фольклор. Порівняймо «Тополю», приміром, із відомою народною піснею «Їхав козак за Дунай…», де є такі рядки:

Краще б було не ходить,
Краще б було не любить,
Краще б було та й не знать,
Чим тепер забувать.

У Шевченка:

Якби знала, що покине, —
Була б не любила;
Якби знала, що загине, —
Була б не пустила;
Якби знала, не ходила б
Пізно за водою,
Не стояла б до півночі
З милим під вербою;
Якби знала!..

Слід звернути увагу й на те, що в обох прикладах – фольклорному та літературному – оповідач удається до того ж самого художнього засобу – анафори, причому художній сенс засобу точно відповідає тому давньому, первісному його сенсу, який віддзеркалений у його назві: адже у перекладі з давньогрецької «анафора» означає «піднесення». Завдяки повторенню однакових слів, виразів, звукосполучень на початку рядків банальна життєва історія підноситься до тих висот, на яких вона стає справжнім об’єктом естетичного споглядання і переживання.

Не відаючи роками долі свого обранця, чи може дівчина погодитися на шлюб із нелюбом? Не може, але мусить. Тим більша любов «слухачок» «Тополі» до міфопоетичних альтернатив, що їх пропонує фольклор, а з початком ХІХ століття й література. І тепер неможливо вже зрозуміти, що на що вплинуло, коли наприкінці ХІХ століття фольклористи фіксують легенди й звичаї на кшталт наступних:

«Молодий козак поїхав за море і залишив на батьківщині свою милу. За порадою чарівниці невтішна дівчина, стоячи на високій могилі, виглядала свого милого день та ніч і перетворилася в тополю. У пам’ять про бідну дівчину кожної весни справляють обряд, який називається «вести тополю». Дівчата обирають одну з-поміж своїх подруг («тополю»), прив’язують їй підняті догори руки до палиці і таким способом водять по селу і полю, приспівуючи:

Стояла тополя край чистого поля.
Стій, тополенько! Не розвивайсь!
Буйному вітроньку не піддавайсь!»

Психологічно переконливо змальовує автор «Тополі» поневіряння бідної дівчини та несвідому суворість її матері, яка «робила, що знала», себто робила, як усі матері: віддавала дочку за багатого, немолодого, самотнього претендента «на руку й серце»:

«Іди, доню, — каже мати, —
Не вік дівовати.
Він багатий, одинокий —
Будеш пановати».

Проте дочка «не хоче пановати» над чужою долею – хоче знати і мати свою. Вона йде до ворожки, а та їй каже:

Твою долю, моя доню,
Позаторік знала,
Позаторік і зіллячка
Для того придбала.

Випивши «зіллячка», дівчина стає тополею, і у фіналі балада переключає читацьке («слухацьке») сприйняття з аспекту конкретного баладного сюжету в аспект одвічного українського життя, частиною якого стала тепер дівчина-тополя:

По діброві вітер виє,
Гуляє по полю,
Край дороги гне тополю
До самого долу.

По писателю: Шевченко Тарас Григорович