«І мертвим, і живим», аналіз вірша Шевченка

Історія створення

Вірш Шевченка «І мертвим, і живим» був написаний у 1845 р. і увійшов до альбому «Три літа». Перша публікація відбулась у 1859 р. у Лейпцизі у книжці «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки».

Літературний напрям і жанр, проблематика

«І мертвим, і живим» - поетичне послання, дидактичний, повчальний твір письменника-реаліста. Це зразок громадянської лірики Шевченка, сповненої сатиричного пафосу. Поет різними способами у дискусії доводить свою думку, висловлює свої переконання, розкриває життєві принципи і проповідує важливі для нього ідеї. Внутрішній світ ліричного героя близький до переконань автора. «Посланіє» - спосіб проголосити своє життєве кредо і засудити в ідейній суперечці тих земляків, чиї погляди Шевченко вважав не просто хибними, а безбожними і низькими.

Головна проблема твору – стосунки інтелектуальної еліти (дворянства) і народу. Шевченко закликав освічених українців виконати свої обов’язки перед народом. Поетові прикро, що його освічені співвітчизники не тільки не очолюють боротьбу народу за щастя, але й самих їх влаштовує залежне від інших народів положення.

Композиція

Твір має складну назву, яку зазвичай скорочують для зручності називання. Але важливо, щоб читач усвідомлював усю назву цілком. Бо це послання стосується і кожного з нас, «ненарожденних земляків». До речі, старослов’янізми «ненарожденних», «посланіє» Шевченко вживає для створення високого стилю.

Виходячи з назви, автор звертається до кожного, хто вважає себе українцем, незалежно від того, куди закинула його доля («в Украйні і не в Украйні»). Але вірш звернено не просто до співвітчизників, а до певних соціальних кіл українців, як сказали б сьогодні, до інтелектуальної еліти, від вчинків якої залежить майбутнє країни.

Епіграф узято із Першого послання Івана: «Як хто скаже: Я Бога люблю, та ненавидить брата свого, той неправдомовець». А далі в тому ж вірші пояснюється: «Бо хто не любить брата свого, якого бачить, як може він Бога любити, Якого не бачить?» У часи Шевченка з Біблією були знайомі навіть неписьменні кріпаки, тож початок вірша не вимагав додаткових пояснень.

Тим паче смисл Послання від Івана був зрозумілий тим освіченим верствам населення У країни, до яких передусім було звернено Шевченкове «Послання». Епіграф, як годиться, виражає ідею твору: не можна казати, що любиш батьківщину, якщо знущаєшся з бідних співвітчизників, пригнічуєш їх. Мова йде і про кріпацтво, але не тільки: «І знову шкуру дерете З братів незрящих, гречкосіїв».

«Посланіє» складається з 9 уривків різного розміру, які ритмічно відділені один від одного. Шевченко чергує тонічні і силабо-тонічні уривки, різні дольники і чотиристопний ямб, наближаючи вірш до розмовної форми.

Кожен уривок має свою ідею і навіть іноді іншого адресата. Починаючи посланіє, Шевченко визначає своє місце як народного трибуна, подібного до народних співців-кобзарів:

Тілько я, мов окаянний,
І день і ніч плачу
На розпуттях велелюдних…

Далі поет засуджує земляків, які «оглухли, не чують; Кайданами міняються, Правдою торгують. І Господа зневажають, - Людей запрягають В тяжкі ярма». Мова йде тут про кріпаків і кріпацтво як явище, що дозволяє одним людям підпорядковувати собі долю і життя інших. Хоча поет гнівно називає поміщиків «недолюди, діти юродиві», він звертається до них, та і до всіх українців, як до людей розумних, таких, що зможуть змінити «велику руїну» і знову перетворити її «на рай тихий». Поет закликає схаменутися, розкутися, брататися і не шукати щастя у чужому краю. Завершується перша частина афоризмом:

В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.

Друга частина «Посланія» звернена до тих земляків, які шукають «доброго добра» на чужині. Це не допомагає землякам, які стали освіченими, довести свою освіченість ділами:

І хилитесь, як і хилились!
І знову шкуру дерете
З братів незрящих, гречкосіїв…

Завершується другий уривок засудженням дворян – нащадків козацької старшини. Це їхні діди крали добро закріпаченої Катериною української землі.

Третій уривок сповнений гніву щодо таких нікчемних панів, яких Шевченко називає смердячим гноєм і іронічно орлами, бо вони стають причиною того, що матері ридають, діти плачуть, а люди засуджують їхні вчинки.

Четверта частина закликає дворянство схаменутися. Шевченко, як пророк, передбачає майбутнє українського народу:

Розкуються незабаром
Заковані люде,
Настане суд, заговорять
І Дніпро, і гори!
Потече сторіками
Кров у синє море
Дітей ваших…

Шевченко переносить пророцтво з Біблії на український ґрунт. Він згадує українську географію і найбільшу, на його думку, українську проблему кріпацтва, яке письменник називає рабством. Інші ж деталі біблійного пророцтва лишаються незмінними і оповідають про загибель дітей, про руйнування сімей і відцурання дітей від батьків. Але сучасна людина, на думку Шевченка, сама винна в неповазі дітей до батьків, бо ті обманюють своїх дітей, виховуючи їх як паненят, що не стикаються зі справжнім життям:

Дознаються небожата,
Чия на вас шкура,
Та й засудять…

П’ята частина звернена як раз до панських нащадків, які отримали модну освіту. Це кульмінаційна частина, у який Шевченко піднімає проблему самоідентифікації українців. За більш як 100 років мало що змінилось у свідомості освічених українців, так званої інтелектуальної еліти. Шевченко вважає, що проблема починається з освіти:

Якби ви вчились так, як треба,
То й мудріть би була своя.

Проблемами освічених людей поет вважає пихатість («а то залізете на небо»), відмову від віри як справжньої цінності («нема ні пекла, ані раю, Немає й Бога, тілько я!»), орієнтацію на цінності, нав’язані авторитетами. За часів Шевченка це німець, майже як зараз. Саме умовний німець «учитель великий», з погляду поета, формує ідентифікацію української еліти, вирішує, яке коріння «віднайде» українська еліта (слов’яни чи моголи). Українська нація створила свою міфологічну ідеальну історію, начитавшись модної і прогресивної літератури:

«У нас воля виростала,
Дніпром умивалась.
У голови гори слала,
Степом укривалась!»

Шевченко пропонує альтернативну офіційній для 19 століття українську історію, сьогодні саме на стражданнях українського народу акцентується увага істориків, саме страждання і боротьба лежать в основі української самоідентифікації:

Кров’ю вона умивалась,
А спала на купах,
На козацьких вольних трупах!
Окрадених трупах!
Поет пропонує вивчити своє славне минуле.

Наступна частина показує, що українська еліта цілком залежить від політичної гри сходу або заходу, і за 100 років знову нічного не змінилось:

Раби, підніжки, грязь Москви
Варшавське сміття – ваші пани,
Ясновельможнії гетьмани.

Шевченко стверджує, що сучасники чваняться минулими перемогами, самі ж перебувають у тому самому рабському становищі, що і їх батьки:

Так от як кров свою лили
Батьки за Москву і Варшаву,
І нам, синам, передали
Свої кайдани, свою славу!

Остання частина – заклик будувати своє майбутнє на своїй власній історії, на живій славі дідів. Фінал будується на уособленні. Україна називається старою матір’ю, сліпою калікою, яку розпинають власні діти, точать кров із ребер, хочуть просвітити її очі «современними огнями». З погляду Шевченка, формула українського успіху проста:

Не дуріте самі себе,
Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь,
Бо хто матір забуває,
Того Бог карає,
Того діти цураються,
В хату не пускають.
Чужі люди проганяють,
І немає злому
На всій землі безконечній
Веселого дому.

Сьогодні цей вірш лукавії нащадки славних дідів теж розуміють так, як їм зручно, і цитують при будь-якій нагоді. У Шевченка ж усе було просто: українці повинні пам’ятати про своє минуле, іти в майбутнє і допомагати один одному, триматись разом, як єдиний народ:

Обіміте ж, брати мої,
Найменшого брата, -
Нехай мати усміхнеться,
Заплакана мати.

Художня своєрідність твору

У «Посланії» дивовижно поєднались ліризм, патетика і гостра сатира. Деякі дослідники називають її виправною сатирою, бо Шевченко мав на меті виправити українське панство, хибно перебільшуючи повчальний ефект свого дидактичного твору.

Ліричний герой органічно поєднує різні за характером і настроєм частини: ліричний відступ, сувора інвектива, викривальний монолог, у якому Шевченко відтворює за допомогою лексики дискусію між ліричним героєм і його опонентами, благання, заклик до національного єднання. Своїх сучасників Шевченко звинувачує у брехливій демагогії, фальшивому патріотизмі, самозакоханості, хизуванні європейською освіченістю, мудрістю чужою, зневага до традицій власної батьківщини і власної мови. Шевченко проводить тонку межу між повагою до минулого України і ідеалізацією її минулого, між славою «дідів» і козацькою верхівкою, що, чванячись, ходить в ярмі.

Сатиричний портрет схильних до демагогії українців актуальний і сьогодні. Поет поєднує високу і низьку лексику, як, наприклад, у другій частині «Посланія», де він викриває брехливий патріотизм українців, що навчаються за кордоном, їхню слов’янофільську патетику братерства всупереч знущанню з братів-гречкосіїв: «претеся шукати святого добра», «кричите, Що бог создав вас не на те…», «шкуру дерете з братів незрящих… претеся». У цій же частині Шевченко посилює контрасти за допомогою повторення коренів (братерство братнє, добре добро), одночасно нівелюючи їх антонімами:

Несли, несли з чужого поля
І в Україну принесли
Великих слів велику силу,
Та й більш нічого.

По писателю: Шевченко Тарас Григорович