«Катерина», аналіз поеми Шевченко

Історія створення

Поема Шевченка «Катерина» була написана у 1838 р. у Петербурзі. Вона була надрукована вперше у «Кобзарі» 1840 р. Це перший твір Шевченка про жінку-покритку, який розпочав низку творів про нещасну долю української жінки. У 1942 р. була створена картина «Катерина», яку не можна вважати простою ілюстрацією до поеми.

Літературний напрям і жанр

Катерина – поема соціально-побутового жанру. Сучасні вчені визначають літературний напрям як романтизм, але це не єдина усталена точка зору. Деякі дослідники вважають поему реалістичною з елементами романтичної поетики. До романтизму схиляє дослідників і присвята романтику Жуковському, чия романтична поема «Світлана» надихнула багатьох письменників на створення романтичного образу жінки.

Сюжет і композиція

Поема присвячена Жуковському, дата 22 квітня 1838 р. – день, коли Шевченка було викуплено з кріпацтва. Заради цього на аукціоні було розіграно портрет Жуковського у виконанні живописця Брюллова. Жуковський був великим гуманістом, опікувався викупленням Шевченка з кріпацтва.

Поема складається з п’яти частин. Перша починається зі звернення ліричного героя до українських красунь: «Кохайтеся, чорнобриві, Та не з москалями». Це звертання рефреном повторюється і у кінці звернення. Проблему для українських дівчат складали солдати російської армії, які, хоч-не-хоч, кидали коханих, бо солдатчина продовжувалась 25 років. Хоча Шевченкова Катерина полюбила не солдата, а дворянина, пана.

Катерина «полюбила москалика, Як знало серденько». Навіть коли про неї пішов поголос селом, Катерина не слухала: «Вона любить, то й не чує». Пішов москаль в Туреччину; Катрусю накрили». Проблема покриток і байстрюків залишалась актуальною аж до 20 століття. Дівчина носила косу і вінок, поки не виходила заміж. Обряд покривання голови – частина весільного обряду. Косу розплітали, пов’язували голову платком. Дівчині-покритці покривали голову насильно, суспільна мораль засуджувала її поведінку:

А жіночки лихо звонять,
Матері глузують,
Що москалі вертаються
Та в неї ночують.

Шевченко вважає цю проблему не морально-етичною, а соціальною, співчуваючи Катерині:

Катерино, серце моє!
Лишенько з тобою!
Де ти в світі подінешся
З малим сиротою?

Катерина народила сина. Вона виглядає коханого, але «вернулись москалики Іншими шляхами».

Катерина змушена виходити з дому тільки вночі:

Пішла б в садок поплакати,
Так дивляться люде.

У другій частині батько й мати засуджують вчинок Катерини і виганяють її з дому. Народна мораль сувора. Батько «тяжко зажурився», мати «за сльозами ледве-ледве Вимовляє доні». Батьки не можуть учинити інакше. Батько каже:

Нехай тебе Бог прощає
Та добрії люде;
Молись Богу та йди собі –
Мені легше буде.

Мати, хоч і побивається, за тим, хто поховає її тепер, хто посадить на могилі червону калину, хто поминати буде грішну душу, теж просить кохану дитину, доню, любе дитя покинути їх: «Іди од нас…» Батьки люблять дочку, але не мають права жити далі так, як жили досі. І сам оповідач-ліричний герой пояснює, що батько і мати не можуть витримати поголосу:

В селі довго говорили
Дечого багато,
Та не чули вже тих речей
Ні батько, ні мати…

За словами поета, гине не тільки дівчина, а й «стара мати, Що привела на світ божий, Мусить погибали».

Друга частина закінчується двома ліричними відступами. Перший присвячений злому людському серцю:

Отаке-то на сім світі
Роблять людям люде!

Другий відступ – відомий ліричний роздум про роль поета у суспільстві «Есть на світі доля». Поет виливає недолю дрібними слізьми і топче неволю босими ногами.

У третій частині ліричний герой супроводжує Катрю до Москви. Частина починається романтичним нічним пейзажем. Читач бачить Катерину за Києвом, у Броварах, у лісі, в хаті, на полі під копою, біля куреня, де вона збирається ночувати. Тим часом настає зима, Катерина продовжує подорож у одній свитині і личаках. Дорогою молодиця зустрічає чумаків, вони співчувають їй і дають шага, за якого бідна мати купує синові медяник. Москалі, яких вона зустріла, жартують з неї.

Ця частина насичена ліричними вставками-роздумами, які суголосні думкам самої Катерини. Ліричний герой попереджає її про безліч небезпек, згадує свій шлях на Московщину, знову застерігає дівчат, «щоб не довелося москаля шукать», співчуває тяжкій долі сироти, а особливо байстрюка:

Одна його доля – чорні бровенята,
Та й тих люде заздрі не дають носить.

Найбільше обурює ліричного героя ставлення людей до чужого горя:

Що зробила вона людям,
Чого хотять люде?
Щоб плакала…
Людям не жаль бідну Катерину:
«Нехай, кажуть, гине ледача дитина,
Коли не зуміла себе шанувать».

Четверта частина в поемі кульмінаційна. Катерина знайшла прихисток у лісовій хатині у карбівничого (лісника). Частина починається суворим зимовим пейзажем. Узнавши, що шляхом їдуть москалі, Катерина біжить до них і впізнає свого Івана, що відрікається від Катерини:

«Дура, отвяжися!
Возьмите прочь безумную!»

А потім Іван відцурався і від сина, утікши та сховавшись. Катерина, запропонувавши дитину москалям, лишає її на шляху:

«…Гріхом тебе на світ божий
Мати породила,
Виростай же на сміх людям!»
На шлях положила.

Івася, на щастя, забирають лісничі, а божевільна Катерина кидається у ту саму ополонку в озері, яка описана на початку частини. Частина завершується ліричним роздумом героя про тяжку долю байстрюка.

Остання частина підтверджує побоювання ліричного героя. Івась став поводирем сліпого кобзаря. За законом романтизму, він зустрічає рідного батька у кареті із сім’єю, і батько пізнає його, «та не хоче взяти». У кінці поеми Івася символічно покриває курява від карети. Ліричний герой не коментує останню сцену, лише дає емоційну оцінку через лексику: босе, голе, мале дитя, милий, сіромахи (про Івася), препоганий (про пана – батька Івася).

Герої поеми

Ліричний герой глибоко співчуває героїні:

Катерино, серце моє!
Лишенько з тобою!
Де ти в світі подінешся
З малим сиротою?

Ліричний герой, як це завжди буває у поемі, чітко виражає своє ставлення до подій і героїв. Через роздуми і емоційно-оцінні слова чітко визначається ідейне спрямування романтичної поеми. Ліричний герой засуджує суспільство, яке штовхає до самогубства дівчину-покритку і робить нещасними і її батьків, і її дитину. Винні люди, вважає Шевченко:

Кого Бог кара на світі,
То й вони карають…
Люде гнуться, як ті лози,
Куди вітер віє.

Історія Катерини, на жаль, типова для 19 століття. Народна мораль завжди була суворою і подвійною. Засуджувались не тільки покритки, але і дівчата, які не вийшли заміж. Тож дівчина повинна була балансувати між цнотою і відповідями на залицяння. А тут ще частенько ставалось кохання!

Уважний читач побачить, що Катерина, власне, була запрограмована на самогубство. Її мати бідкається:

Проклятий час-годинонька,
Що ти народилась!
Якби знала, до схід сонця
Була б утопила.

Тобто утопити дитину – досить нормально для народної моралі, набагато краще, ніж погано виховати. Катерина, яку вингняють батьки, першим ділом збирається виконати настанову матері:

«Заховаюсь, дитя моє,
Сама під водою,
А ти гріх мій спокутуєш
В людях сиротою,
Безбатченком!»

Якийсь час Катерину утримує від фатального вчинку піклування про долю сина:

«Сину мій Іване!
Де ж ти будеш ночувати,
Як мене не стане?»

Але стрес від зради коханого довів Катерину до божевілля., так що вона лишила Івана на шляху: «Оставайся шукать батька, А я вже шукала». Потім Катерина виконала, як сказали б зараз, психологічну програму, закладену в ній батьками, і втопилась. Вона зробила долю власного сина ще більш тяжкою, але Шевченко не засуджує її.

На виправдання Івасевого батька можна сказати, що практика кохання дворян із селянками була типовою. І поведінка пана, хоч і була негідною, народною мораллю не засуджувалась. Але засуджувалась народним трибуном Шевченком.

Художня своєрідність поеми

Романтичні поеми спираються на фольклорні сюжети і образи. Катерина – красуня за народними українськими уявленнями: карі очі, чорні брови, біле личко. У коханого Катерини карі очі, чорні брови. Фольклорність образів підкреслюють постійні епітети: милий чорнобривий, чорнявий, стара мати, вишневий садочок. У народній традиції і порівняння поеми: «А без долі біле личко – як квітка на полі…», «Доню моя, доню моя, Цвіте мій рожевий! Як ягодку, як пташечку, Кохала, ростила На лишенько…», «Хто заплаче надо мною, Як рідна дитина?», «…як мертва на діл повалилась…», «А воно, як ангелятко».

Порівняння Шевченко використовує у пейзажах:

Мов ті діди високочолі,
Дуби з гетьманщини стоять…
Мов покотьоло червоніє,
Крізь хмару – сонце зайнялось…
Як те море, біле поле
Снігом покотилось.

Іноді порівняння натякають на фольклорні метаморфози, які Шевченко використав у своїх майбутніх творах:

Як тополя, стала в полі
При битій дорозі;
Як роса та до схід сонця,
Покапали сльози.

Для опису психологічного стану героїні Шевченко використовує традиційний для фольклору художній паралелізм:

То не вітер, то не буйний,
Що дуба ламає.
То не лихо, то не тяжке,
Що мати вмирає…

По писателю: Шевченко Тарас Григорович